Головна | Реєстрація | Вхід | RSSСереда, 22.11.2017, 21:26

Наша школа: Загальноосвітня школа І-ІІ ступеня с. Жабче e-mail: shabcheschool@ mail.ru

Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [2]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

Жабче крізь плин віків

     Достеменно не відомо коли в межах села Жабче почали селитися перші його жителі. Перегортаючи сторінки документів утвердження православ’я на Волинській землі, знаходимо відомості про те, що в першій половині ХІІІ століття однією із резиденцій Володимир-Волинських єпископів було містечко Жабче. Як зазначається, однією із головних на той час.

В 40-х роках ХV століття волинський князь Лев Свидригайло дарував село Жабче церкві Іоанна Богослова у Луцьку.

По духовному заповіті маршалка Федора Янушевича і дружини його, що підтверджується жалуваною грамотою на володіння селами Жабче і Колодежі, село у червні 1508 року переходить під опіку Луцького єпископа Кирила.

      Наприкінці XV століття село належало князю Ф.Четвертинському. Князь володів великою територією земельних угідь, але село Жабче було найбільш мальовничим з усіх інших. Через село протікала річка Дежа, яка є лівою притокою річки Стир. Саме на цій річці з великих дубових колод був побудований замок. По обидві сторони річки були пагорби, покриті лісами.

   У 1547 році польський король Сигізмунд Август у Вільно видав універсал про передачу в оренду Красноставським купцям Олехну і Йону Борзобагатим луцьких і володимирських зборів. В цьому документі зазначалося, що, зокрема, Йона Борзобагатий, який займав посаду митника, мав призначити в одинадцяти митних пунктах своїх намісників. Серед населених пунктів, де були митниці, було названо і Жабче. 

      Приблизно в другій половині  XVI століття Жабче набуває статусу міста (за ініціативою луцького владики, якому, серед інших, належало і це село). Під 1570 роком у Луцькій гродській книзі є згадка про містечко Жабче, власником якого був луцький і острозький владика Йона Борзобагатий-Красенський. Локаційного привілею для поселення не виявлено, не занотований він і у поборових реєстрах 70-80-х років XVI століття, але ще двічі – у 1580 і 1585 роках зафіксовано міський статус Жабча.

      Впродовж першої половини 1579 року документи фіксують втечі підданих луцького старости, ключника і городничого Олександра Жоравницького з належних йому населених пунктів, в тому числі й з Жабча. В цей період Олександр Жоравницький володів містечком на правах оренди.

      У 1583 році орендатором Жабча був Василь Жоравницький, що засвідчують документи з реєстраційної книги берестейської митниці про митні збори. В одному з них зафіксовано, що В.Жоравницький – ротмістр його королівської милості, через своїх повірених Гаврила  Ремеза і Вавренція Карпинського відправив до Гданська 5 ком’яг (сплавне судно без щогл, вантажопідйомністю 30 – 70 тонн), наповнених збіжжям, зібраним в його маєтках, в тому числі й в Жабчі. В цей період в містечку існував прикомірок-митниця, оскільки Жабче було проміжним пунктом жвавого торгового шляху. в різні роки прикомірок у Жабчі підпорядковувався до митних комор в Луцьку, Володимирі, Ковелі.

     Наступним орендарем Містечка був Марко Жоравницький – син луцького старости Олександра Жоравницького. У 1585 році він скаржився на луцького єпископа Кирила Терлецького, який відібрав у нього маєтки у Жабчі, Колодязі і Губин.

     У першій третині XVІІ століття Жабче втратило свій міський статус і на 1629 рік фігурувало у документах як сільське поселення, яке й надалі належало Луцькій єпископії. На цей час в селі був 21 дим (дим – одиниця оподаткування, господарська оселя, в якій проживало в середньому 6-10 осіб), кількість жителів коливалася в межах 130 – 210 осіб, село не орендувалося.

      До кінця XVIII століття село переходило від одного князя до іншого.

      Приєднання Західної Волині до Російської імперії внаслідок  поділу Польщі в 1795 році призвело до деякого послаблення національного та релігійного гніту.

      Після скасування у 1861 році кріпосного права, згідно з Уставною грамотою, укладеною 25 лютого цього ж року, двори одержали по три десятини орної землі і одну десятину сіножатей, а  тяглові двори по 7 десятин орної та 2 сіножатей. На землю були накладені  викупні  платежі. Кращі землі залишились в руках панів. На кінець ХІХ століття в селі було 56 будинків і 386 жителів, на фільварку – 12 будинків і 65 жителів. За твердженням О.Цинкаловського в селі була церква, збудована у 1876 році. За даними М.Переверзєва церква булла збудована у 1883 році під титулом святих Петра і Павла. Була великою, просторою і мінімально оздобленою. Парафіян налічувалось 800 осіб, Церковний причт складали священник і псаломщик. За 20 сажнів від церкви були споруджені причтові приміщення. Був город і молодий сад. Всього церкві належало 65 десятин 1261 квадратний сажень землі в 12 наділах, розташованих від 100 сажнів до 5 верст від причтового будинку. Присадибної землі було 5 десятин  950 кв. саженів, орної – 51 десятина 293 кв. саженів,

сінокосу – 9 десятин 72 кв. сажені. Крім православних у селі проживало 85 католиків.

     За переписом 1911 року у селі проживав 361 житель, була крамниця, паровий млин потужністю 150 тисяч пудів річного перемолу. До великої земельної власності Кароля Омецинського належало 1500 десятин орної землі і 1800 десятин лісу.

      Не обминула село Перша Світова війна. Багатьох чоловіків було забрано на фронт. Ховаючись від ворогів, мирне населення втікало з села. Багато молоді було по два роки в біженцях, проживаючи в Порицьку (нині с.Павлівка  Іваничівського р-ну).

      Недалеко від села, коли краєм у 1916 році проходила лінія фронту, був розташований військовий польовий госпіталь російської армії.

      До 1939 року в селі Жабче проживали пани Клопотовські. Клопотовський був у князя управляючим, а молода дівчина Юстя – ключницею. Клопотовський і Юстя подобалися князеві, і він видав ключницю заміж за управляючого, подарувавши їм невеликий маєток і землю.

      В їхньому господарстві було 80 гектарів землі, 6 пар коней та 15 корів. Все це доглядало багато найманих робітників. Через кілька років після одруження пан Клопотовський помирає. Його було похоронено на польському кладовищі у селі Золочівка. Маєтком залишилась управляти сама пані разом з придворними, які перебували в неї на службі. Клопотовська була досить жорстокою. Одного разу, коли селянки Вовчук Євдокія і Основенко Ольга пішли рвати зілля на панське поле без її дозволу, розлючена пані погналася за ними кіньми і била їх нагайкою, загнавши переляканих жінок у річку.

      Під час Столипінської реформи в село переселилося чимало жителів з села Арчишин Млинівського району Рівненської області. Першими переселенцями були Панасюк Михайло, Климюк Наум, Климюк Семен, Кравець Ничипір, Коробеї та Сохар Сильвестр (родом з Галичини). Оселилися вони на вулиці Козакова долина. Переселенців місцеві жителі називали цибульниками за те, що вони вирощували цибулю на значних ділянках і потім продавали її на базарі.

      Кінець 20-х років XX століття став в історії села періодом боротьби двох православних конфесій – православної і католицької. У 1928 році іде відчайдушне ополячення Волині та покатоличення Православної Церкви. У храмі святих Петра і Павла в Жабчі уніати замикають православних, яких тільки через три дні звільняє влада. Вона опечатує церкву, церковні будівлі віддає уніатам. Одурманене село  йде в неоунію, отримуючи матеріальні вигоди і прихильність війта і поліції. У православній вірі залишилося лише сім (в тому числі і дякова) родин. Серед них була сімя Єдесія Мілясевича. Православних священників, яких присилали на парафію, жабчуки кривдили, побивали камінням, били їм шибки, чинили розправу.

      У січні 1929 року митрополит Діонісій направив настоятелем православної парафії у Жабче о.Віталія Сагайдаківського. Це був молодий, талановитий пастир, пристрасний борець за православну віру. Кожного ранку він правив Божественні Літургії в недобудованій хаті Єдесія Мілясевича, де було облаштовано іконостас та аналой. Щодня о.Віталій ходив від хати до хати по Козаковій долині та с.Смиків, приписаних до парафії, з місійною працею. Щовечора збирав вірних йому парафіян на співанки, а коли розходились по домівках, під нічним небом могутньо звучали церковні пісне співи. Тими хористами були сімя Честиліних, Ксенія Дембіцька, Йосип Кравчук, шестеро Кезків.

      Так було до 20 лютого 1929 року. Про цей день писали волинські українські газети ”Слово”, ”Українська Нива”, ”Українська громада”, ”Поступ”, ”Волинський господар”, ”Новий час”, ”Діло”. Про нього через 50 років напише о.Віталій Сагайдаківський у книзі ”Правди не втопити”, виданій у Торонто в 1977 році.

      20 лютого 1929 року православні помітили, що печать на церкві знята, а замки розбиті. Священник послав Йосипа Кравчука скликати людей до церкви. У вівтарі виявили, що зникли євхаристичний посуд з жертовника, хрест із престолу та була порожня церковна каса.

      Православні вимагали від влади повернути їм жабецьку церкву та припинити примусове ополячення й відступництво. Постановили перебувати церкві в постійній молитві й пості, доки не будуть задоволені їх вимоги.

      Поліція, луцький повітовий староста Бонкович-Сіттауер, його заступник, воєвода волинський Юзефський, війт, повітовий комендант поліції хитрощами та підступом намагалися виманити людей із храму, та дарма: парафіяни готові були відстоювати свою церкву й віру до останнього подиху.

      У неділю, 24 лютого, в хатній церкві мали вінчатися дві пари молодих, але вінчання відбулося у храмі св.Петра і Павла.Такої сили-силенної людей, коней і саней Жабче не бачило. Після шлюбу з церкви за молодими вийшло багато цікавих.Назад із храму поліція їх не пустила. Почалася облога не  тільки церкви,але й села. Жабче було відрізане від світу.                                                                                                          

       Люди , що зачинилися у храмі на засув та ланцюг, мужньо  зносили голод і холод. Усього їх було близько 150. Молилися, співали,читали та сиділи в бабинці: там стеля була найнижча і можна було надихати тепла. Голодування кожен зносив по-своєму. На шостий день смиківський коваль Остап Видринський втратив свідомість.

      28 лютого поліції підступом вдалося ввірватися до храму. Церкву заповнили 50 поліцаїв та близько 30 ”навернених”. Люди стали на коліна, о.Віталій почав молебень, що тягнувся довго. Поліція вийшла. Комендант Німота двічі входив у церкву й виходив мовчки. Утретє він зайшов з групою православних, стероризованих поліцією, які почали силоміць виводити своїх дітей. Священник дозволив зайти жінкам у вівтар. Одні стояли на колінах, інші сиділи чи  лежали, безсилі й почорнілі, витримавши 8 днів у холоді й голоді, але не скорившись.

      Влада й поліція жорстоко розправилися з непокірними. Священника і пятеро парафіян заарештували, закували в кайдани і повезли до Луцька в тюрму. 9 березня  слідчий повідомив, що митрополит Діонісій виплатив 5000 злотих кавції, а це означало, що вязні виходять на волю до завершення слідства. Окружний суд Луцька в 1930 році засудив о.Сагайдаківського до 6 місяців, трьох селян – на три місяці, двох інших звільнили від кари.

      Поліція продовжувала тероризувати селян, коли в їхній хаті чи дворі  правилося. Тоді делегація з восьми жабчуків відправилася до Варшави на аудієнцію з Мосьціцкім. Президент пообіцяв, що дасть премєрові розпорядження про повернення церкви православним.

      На третій день після повернення делегації з Варшави до Жабча приїхав староста Бонкович-Сіттауер і посол сейму Є.Богуславський. Вони дали дозвіл відкрити церкву за умови, що о.Сагайдаківський не буде тут настоятелем. Митрополит Діонісій призначив його виконувати обовязки  дяка, настоятелем було призначено о.Наумця.

      24 листопада 1929 року відбулося посвячення церкви в присутності старця Архімандрита, 32 священників, дияконів, прислужників та трьох тисяч вірян.

      У Жабчі настало нове життя, тихе, спокійне, трудове.

      У селі була початкова чотирьох класна школа. Всі діти навчалися безкоштовно. Окремої будівлі для школи не було, наймали приміщення у жителів села. Тривалий час школа розміщувалася в хаті     Зубатюка Трохима. Учнів усіх класів навчав один вчитель – Марковський – поляк за національністю. В школі було введено як окремий предмет богословя, який вів місцевий священник.

      Після закінчення четвертого класу найбільш здібних учнів вчитель рекомендував для продовження навчання в містечко Боремель або в село Губин. Більш заможні селяни посилали своїх дітей для продовження навчання. Але таких були одиниці, тому більшість обмежувалася початковою освітою.

      У вересні 1939 року в село ввійшла Червона Армія, поклавши край владі панської Польщі. Панські землі роздали селянам. Було конфісковано всі панські будівлі.

       В будинку, який належав для панської сім’ї, було відкрито неповну середню школу імені Т.Г.Шевченка. Навчання вели Чистіліна Ксенія Іванівна, Клим’юк Сергій Андрійович, Кристиямполь Василій, Оленчук Лідія. Чистіліна Ксенія Іванівна крім уроків навчала ще учнів грі на піаніно.  

      Спокій та мрії про краще майбутнє затьмарив  початок Великої Вітчизняної війни. Недільного ранку 22 червня 1941 року над селом пролетіли німецькі літаки. Вже ближче до вечора курними дорогами проносились машини з окупантами. 23 червня по околицях села фашисти виловлювали розпорошені групки червоноармійців, що відступали на схід в напрямку від міста Горохів. Багатьох із них розстрілювали на місці, решту брали в полон і гнали групами на залізничну станцію в селище Сенкевичівка.                                                                                                                                       

      Лінія фронту відкотилася на схід, а село опинилося в окупаційній зоні. Однак окупаційної влади як такої  тут не було. З 1942 року по березень 1944 року тут перебували окремі відділи ОУН – УПА, з якими активно співпрацювала частина місцевого населення.

   19 травня 1943 року у  селі Жабче спалено уніатську церкву.

  31 травня 1943 року боївка УПА зруйнувала фільварок у селі Жабче Сенкевичівського району, де взято в полон 2 німців і 16 поляків.

  11 листопада німці й поляки пограбували Колодежі, Жабче і Михню (с.Сергіївка, що належить до території Жабченської сільської ради). В останньому вбили 28 і поранили 14 мирних жителів.

      На початку лютого 1944 року до села поволі поверталася лінія фронту. Німцями було проведено кілька облав. Багатьох молодих хлопців та дівчат було забрано і вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Серед  них були: Ковалишин Ніна Іванівна, Кульбик Василина Стратонівна, Марчук Іван Савович, Романюк Ганна Максимівна, Крисюк Павло Степанович, Довгай Олена Петрівна, Крисюк Федір Васильович та багато інших.

      На початку 1944 року 389-та стрілкова дивізія під командуванням Героя Радянського Союзу генерал-лейтенанта Колобова Леоніда Олександровича розпочала визволення Горохівщини. Визволяв село Жабче  950-ий артилерійський полк (начальник штабу Каширін Іван Іванович), мінометна рота 1279-го стрілкового полку під командуванням Сидоркіна Валентина Степановича. Визволено село було на початку лютого 1944 року.

      Після визволення села окремі частини 389-ої стрілкової дивізії зупинилися в лісі (урочище Кундзя Воля)  на відпочинок і підготовку до форсування р.Західний Буг.

      В селі було відновлено радянську владу, яка розпочала діяльність проти українських повстанців. Каральні відділи НКВС заарештовували і піддавали військовим трибуналам місцевих жителів,які брали участь в ОУН – УПА. Серед них були Базюк П.Г., Довгай А.П., Зубатюк А.В., Клим’юк Г.П., Кравчук Й.М., Мартинюк Л.В. та багато інших ( близько  30 осіб ).

      У 1948 році в селі було організовано колгосп ”Нове життя”. Населення, створюючи колективне господарство, здавало коні, корови, сільського сподар-ський реманент та будували господарські приміщення.

      Першими, хто організовував колгосп, були: Гірчук Ілля, Кротік Роман, Кротік  Ілля,  Марчук Петро Тарасович, Волощишин Антон Варфоломійович, Кравчук Олександр, Казмірук Степан Ілліч, Туман Володимир Антонович (перший керівник господарства), Кравчук Мойсей, Сохар Микола Сильвестрович.

     У 1951 році після укрупнення було утворено колгосп «Радянська Волинь», який очолив Сохар Микола Сильвестрович і керував господарством до 1961 року. Слідуючим головою став Трубюк Тимофій Степанович. З 1974 року по 1978 рік колгосп був обєднаний із колодеженським господарством. Після розєднання  колгосп став називатися «Світанок», який очолювали Лукановський Василь Степанович, Курилюк Ярослав Борисович, Ковальчук Валентина Володимирівна.

      Всі сільськогосподарські роботи виконували вручну. Орали кіньми, сіяли вручну, вирощений врожай косили косами та жали серпами, вязали в снопи, складали в скирди і лише тоді обмолочували паровою молотаркою. Згодом придбали першу півторатонну автомашину.

      Ішли роки. Змінювалося життя на краще. Працю людей заміняла техніка. Замість старих глиняних хатин виростали нові добротні цегляні будинки. Зміцніло і місцеве господарство "Світанок. Було збудовано нові приміщення тваринницьких ферм, ремонтну майстерню та автогараж, автозаправочну станцію, зерносклади і механізований тік, поповнено автотракторний парк.

         Колгоспники досягли високих результатів праці. Врожайність зернових сягала 40 і більше центнерів з гектара, цукрових буряків – 450 ц /га., картоплі – 250 ц /га. Надої  становили понад 3500 літрів молока від однієї корови. Розвинутим було свинарство, вівчарство, рибництво, овочівництво.

          З другої половини 90-х років виробництво почало занепадати. В 2000 році в місцеве господарство прийшли інвестори. Колгосп "Світанок було реорганізовано в аграрно-наукову виробничу фірму "Надія. Це призвело до повного занепаду господарства. Зникло вівчарство, розпродано усе поголівя ВРХ, зник машинно-тракторний парк. Значна частина земель не оброблялася і поросла бурянами. Заробітна плата мала і не виплачується. Частина  сільчан вийшла із своїми земельними паями і господарює одноосібно. Серед них найбільше землі обробляють сім’ї Клим’юка М.К., Кацевича І.Г., Леська М.А. Місцевий житель Лисий Володимир Порфирович створив фермерське господарство «Світанок». У власності місцевих жителів знаходиться  3 зернозбиральних комбайни, 12 тракторів та 1 вантажний автомобіль.

         У 2007 році землі, які облогували, взяли в оренду губинське господарство імені Івана Франка та агрофірма «Волинь-агро» .

         Багато жителів села виїхало до міста та на заробітки до Польщі, Чехії та Італії.                                                                  

 

Категорія: Мої статті | Додав: Ivanchuk (05.02.2013)
Переглядів: 410 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Друзі сайту

Copyright MyCorp © 2017
Зробити безкоштовний сайт з uCoz